Особливе місце серед видатних біологів Польщі посідає чарівна, приваблива та ерудована професорка Сімона Коссяк (Simona Kossak) із Кракова. Вона народилася у славетній мистецькій родині, але справою життя обрала не живопис, а порятунок тварин. Сімона була онукою і правнучкою всесвітньо відомих польських художників, але відмовилася продовжувати родову традицію, щоб присвятити себе дослідженню дикої природи. Дослідниця настільки закохалася в обрану справу, що називала себе не краків’янкою, а громадянкою Біловезької пущі, пише krakow-name.eu.
Її біографія незвичайна, як і сама Сімона Коссяк, цікаві факти про цю жінку можна знайти не тільки у Вікіпедії. Натуралістка, зоопсихологиня, авторка книг, науковиця та радіоведуча стала символом польського Полісся, живою легендою, яка надихала. Навіть через багато років після смерті цієї діячки мешканці Біловежі та Гайнівки згадують її з любов’ю та гордістю як “нашу Сімонку”.
Та, що бачила душу тварин
У травні 1943 року у великій мистецькій та заможній родині Коссяків у Кракові з нетерпінням чекали на хлопчика, адже потрібен був спадкоємець творчого імперіуму, який продовжив би династію славетних баталістів і кінних портретистів. Тим паче, що одна донька у родині вже була. Але народилася Сімона. Розповідали, ніби голова сім’ї Єжи Коссак настільки розлютився через народження другої доньки, що вистрелив у ринграф Богородиці на стіні. Втім, деякий час від дівчинки ще чекали проявів таланту до живопису, але й цього Бог їй не дав. Після другого розчарування пан Єжи інакше, ніж “виродок” малу не називав.
Мати теж доньку не любила, скоріше дресувала, часто карала хлистом. Тому не дивно, що з дитинства Сімона звикла тікати до саду, де на неї чекали домашні улюбленці: собаки, птахи та риби. Тварин у будинку Коссяків поважали, тому не забороняли дівчинці розважатися з ними та доглядати. Після здобуття шкільного диплома Сімона вступила до Ягеллонського університету на факультет біології. Вирізнялася шаленою закоханістю у науку. Для своєї дипломної роботи обрала риб, певною мірою через те, що часто чула у дитинстві, ніби “риби та діти мають мовчати”. А дівчина зуміла почути за допомогою мікрофона й довести іншим, що риби таки мають свій голос.
Від Кракова до Біловежі
Після завершення навчання подалася у Татри, Бещади, бо мріяла працювати у горах, які дуже любила. Натомість наштовхувалася на глузування та промови про місце жінки не у глушині. Згодом Сімоні пощастило отримати місце у Біловезькій пущі, яке мало кого приваблювало: старий лісничий будинок “Дзєдзінка” майже без умов для життя. Але юна Коссяк була щаслива, це місце на 35 років стало її домом, лабораторією і притулком. Там вона писала кандидатську про козуль, вивчала екосистему, спостерігала, рятувала, приймала тварин, яких знаходили люди або вона сама.
Згодом до Сімони приєднався фотограф Лех Вільчек, з яким вона потоваришувала. Він став її чоловіком, найближчим другом та однодумцем. У молодих дослідників жили ворон, кабан, двоє лосенят, чорний лелека з пораненим крилом, і кожному знаходилося місце. Саме Коссяк перетворила “Дзєдзінку” на живий музей співіснування людини та дикої природи. Світлини Вільчека із зображенням дружини з часом облетіли весь світ, і до пані Сімони прийшла слава.
Сага Пущі та її берегині
Місцеві мешканці напівжартома називали цю жінку відьмою, яка знає мову тварин, а вона була просто закоханою в обрану справу науковицею. Коссяк не лякали жахливі природні умови, вона діставалася з Біловежі до свого будиночка у лісі по кучугурах чи бездоріжжю на велосипеді, мопеді, тракторі та бігових лижах. Траплялося й таке, що мопед доводилося тягти на собі. Але складнощі не зупиняли цю мужню жінку. У Біловежі дослідниця Коссяк знайшла себе – у науці, в її популяризації, у щоденній, виснажливій, але впертій боротьбі за збереження природи.
Саме у серці пралісу вона стала не просто дослідницею, а голосом дикої природи. Сучасні дослідники називають Сімону Коссяк першою польською екологинею, яка взялася захищати природу у 1990-ті роки, коли ця сфера ще тільки почала формуватися у Польщі. Сімона не чекала, доки хтось сформулює правила. Вона діяла, і ці дії закладали підвалини нової екологічної свідомості країни. Зусилля біологині не залишилися непоміченими: у 1997 році Сімона Коссяк отримала золотий орден “За заслуги для охорони навколишнього середовища та водних ресурсів”, у 2000 році – Золотий Хрест Заслуги, у 2003 році – медаль імені Віктора Годлевського.
Остання з роду – перша у науці
Біологиня швидко зрозуміла, що тільки її зусиль замало, до збереження природи необхідно залучати весь світ. У 2001 році Сімона наважилася на сміливий крок, який міг коштувати їй кар’єри – опублікувала книгу “Сага Біловезької пущі”, в якій детально виклала історію унікального лісу та його проблеми. Це була не просто наукова праця, а любов і біль за природу, яку вона оберігала. У січні 2003 року пані Сімона очолила кафедру природних лісів в Інституті досліджень лісів у Біловежі, стала провідною фахівчинею у своїй справі. А наприкінці 2004 року взяла на себе відповідальність голови наукової ради Біловезького національного парку – символу польської природи.
Вона не просто працювала, а боролася за кожен клаптик лісу, брала активну участь у науково-громадських організаціях і комісіях, які визначали майбутнє охорони природи у регіоні. Сімона була серед тих, хто стояв на передовій природоохоронної справи, вкладаючи серце і душу у кожен проєкт. І навіть у технічній сфері зробила прорив – була однією з ініціаторок створення унікального звукового пристрою “UOZ-1”, який попереджав тварин про наближення потяга, що рятувало їм життя.
Живе серце Пущі
Ще за життя ця біологиня стала легендою. З квітня 2001 року Сімона Коссяк щодня виходила в ефір “Радіо Білосток”, щоб розповісти про мешканців Біловезької пущі. Її історії були не переліком фактів, а цікавими описами життя звірів і птахів, в яких Сімона бачила не об’єкти досліджень, а рівноправних сусідів по планеті. Вона намагалася достукатися до сердець слухачів, переконати: природа заслуговує на любов. Її слухали сотні людей з теплом і вдячністю – за можливість на мить опинитися серед дерев, почути шурхіт крил. У 2003 році вдячні слухачі радіо “Гданськ” визнали Коссяк “Радіо особистістю року”.
Та Сімона Коссяк залишила по собі не лише чарівний голос в ефірі. Її творчий спадок склав десятки наукових статей, документальних записів, найпопулярнішими стали книжки “Розповіді про трави й тварин”, “Сага Біловезької пущі”, “Національний парк у Біловезькій пущі”. У них не було сухості підручника, тексти сприймали як прогулянки, сповідь, наставництво. Крім того, відома біологиня фільмувала сюжети про природу, які здобували нагороди на польських та міжнародних конкурсах – “Метелики”, “Опікун”, “Життя жаби”. Ці фільми діячка безплатно передавала молодіжним екологічним організаціям, у будинки для літніх людей для перегляду. У 2002 році Сімона стала почесною патронесою природничого фестивалю “Żubrowisko” у Біловежі.
Природа замість прізвища
Сімона Коссяк була членкою Американського теріологічного товариства, Польського товариства екологів, з 1991 року входила до вченої ради Інституту дослідження лісу. Її авторитет цінували далеко за межами Польщі. З 1992 до 1995 року працювала у секретаріаті програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” (MaB), що вивчала взаємодію людини з природним середовищем. І скрізь, де лунало її слово, звучала й Біловезька пуща – її головна тема, біль і любов.
У 1995 році завдяки підтримці цієї міжнародної програми Коссяк втілила у життя одну зі своїх ідей – створила освітній маршрут “Місце сили”. Цей шлях прокладали не лише через старезні дерева, а й через серця людей, які вперше йшли пущами з усвідомленням того, що вони – лише гості у цьому віковічному світі. Сімона показувала, що пізнання природи – це не просто наука, а шлях до глибшого, людянішого існування.
Жінка, яка чула природу
Планів у талановитої науковиці було чимало, але їм перешкодила невиліковна хвороба. Та навіть в останні місяці життя вона продовжувала давати короткі інтерв’ю, передавати настанови колегам-екологам, підтримувати тих, хто мерз у польових наметах, щоб захистити останні куточки дикої природи. Вона встигла подбати й про свого чоловіка, доручила йому зберегти та осмислити творчу спадщину, не дати згаснути справі всього життя.
А ще Сімона була переконана, що завершила головне – створила не просто наукову кар’єру, а цілковито нову лінію у родині, яка століттями жила пензлями та полотнами. Сімона Коссяк написала свою вічну “картину”, тільки не фарбами, а словами, турботою, знаннями, вірністю дикій природі. Біологиня пішла з життя у березні 2007 року у лікарні Білостока, похована була у селі Порите, де колись побралися її дід і бабуся. У цьому місці зійшлися історії: родинна та власна.
Її звали Сімонкою
Та смерть не змусила цей голос замовкнути. Вже за кілька місяців після того, як ця діячка пішла у засвіти, рада Хайнувського повіту заснувала Стипендіальний фонд імені професорки Сімони Коссяк. Міська рада Білостока назвала вулицю на її честь. У 2006 році у Біловезькій пущі з’явився дуб професорки Сімони Коссяк. У сучасному науковому світі Польщі прізвище Коссяк символізує Біловезьку пущу – природу як загальне благо. Завдяки Сімоні тисячі людей почали дивитися на ліс не як на ресурс, а як на порятунок планети.
Пані Коссяк казала, що знання про природу – це акт любові, і що люди – не господарі світу, а лише істоти у його великому, досконалому русі. І якщо вони хочуть зберегти це життя, їм треба навчитися жити у повазі, не над, а поряд. У висвітленні та донесенні до людства цієї істини Сімона Коссяк вбачала свою найголовнішу місію. І вона її виконала, навіть попри удар невиліковної хвороби.